діаспора нам допоможе?
ні, не допоможе…
це ілюзія, що нас всі люблють і хочуть нам добра…
коли людина покидає свій дім, то повернутися навряд чи захоче, якщо на новому місці їй ліпше (заможніже, комфортніше, спокійніше, безпечніше)…
тим паче, що цій людині не захочеться якось допомагати людям, які, цілком можливо, і спричинили її втечу…
ішна причина, чому не захоче допомагати — люди інші…
є ж суттєва різниця між російськими аристократами, які покинули російську імперію в жалобі і росіянами, які захопили владу в цій імперії, між українцями, які воювали за незалежність України, та військовиками, які носять форму царської армії та спілкуються між собою російською…
та й з якої радості мали би допомагати?
маю певну кількість знайомих, товаришів чи колег, які мешкають за кордоном, чи народилися там чи переїхали, то Україна для них — абсолютно пустий звук…
якісь мінімальні емоції викликають спогади, на кшталт: “файно було в селі в дитинстві”, “бракує сала українського”, “горівки би випив” і все…
коли ми позбудемося ілюзій?..
нас ніхто не любе, маловірогідно, що поважає, скоріше за все — або ненавидять, або ми усім “їм” просто є байдужі!
травня 26, 2009 on 09:05 <<цитувати кавалок тексту!>>
Багато що вірно, особливо останнє речення. Ми нафіг нікому не потрібні. Вже не потрібні…
Діаспора також часто сволочі ще ті, але особисто я покладаю більше вину на наших. Пройшли ті часи, коли діаспора допомогу і гроші тисячами передавала. Нашо їм то здалося, якщо бачать, що за стільки часу вони лише успішно Руїну розбудовують. Ми, матолки, просто неймовірно вдало просрали всі шанси.
травня 26, 2009 on 14:13 <<цитувати кавалок тексту!>>
точно, всім на нас насрати!
травня 26, 2009 on 16:06 <<цитувати кавалок тексту!>>
Я чула що зараз тутейша дiЯспора дуже переймається долею якогось дiдульки, якого нiбито Нiмецiя хоче судити за скоєнi злочини проти євреїв у 2гiй свiт. вiйнi. Кажуть що вiн був наглядачем у концтаборi, чит щось таке. Перше його з США видали в Iзраїль роки назад, де його НЕ визнали винним, i звiдти передали в Германiю, i от тепер його збираються на чесний суд. То тутейшi збирають грошi на адвОката до захисту.
Люди дуже люблять помагати чомусь що викликає новини, гучнi подiї. Спорудити пам’ятник голодомору у Вашингтонi, музей, падад у знак протесту що росiя не визнає голодомор геноцидом, дiдуля з германiї (якого менi теж шкода, i я надiюсь якщо вiн дiйсно невинний то у нього все владнається). А на такi речi якi впринципi нiхто не звертає уваги – всiм наплювати. От щоб взяти шефство над сиротинцем громадою, чи провести благочинну акцiю i послати збори дiтям – нiфiга. А ходити у вишиванках в церквi на паску i бити себе в груди на день народження Петлюри – святе дiло.
Ви спитаєтесь що я робила??? Робила, одна, що могла. I ходила до iнших, i розмовляла, все даром. Може в мене немає впливу, звичайно, а може всiм просто байдуже. От буде у мене вплив колись, прийде коза до воза… а я дулю дам на їхнi пам’ятники, паради та iнший непотрiб.
А ще, це все може бути (що дiаспора не допомагає) тому що тепер зовсiм нова “дженерейшен” дiаспори. Тi люди якi виїхали максимум 20 рокiв назад. Старожили – баняки вже застарi займатись справами напевно. Новiшим дiЯспорянцям певно важливiше подбати за себе у першу чергу, що зрозумiло, я теж хочу дбати за своїх дiтей i їх майбутнє. Хто зна, може коли ця хвиля стане старшою та бiльш укорiненою, забеспеченою то буде бiльш орiєнтована на допомогу. А може нi.
травня 26, 2009 on 19:30 <<цитувати кавалок тексту!>>
треба звернути увагу на одну річ…
Україна для багатьох означає різні речі, тому казати – що “пустий звук” поспішно.
Крім того, аби діяспору знати, таки треба серед неї пожити.
Тут багатьох виховували так, що вони марили тим, аби повернутися в Україну й там працювати. Я знаю тих, хто так і зробили: поїхали з усією сім’єю, аби допомагати, працювати на Україну… Тільки шок був занадто сильний, особливо тому, що жили вони в звичайних умовах, з водою по 3 години рано й увечері, в старих помешканнях, де давно-давно не було ремонту… Вони повернулися назад. І живуть далі там, де народилися, але щороку їздять до України на кілька місяців і в основному займаються волонтерською діяльністю. Останню пересічному українцеві з України зрозуміти тяжко, бо свідомість іще не доросла.
Щодо допомоги. Нащо має діяспора допомагати тим, хто тої допомоги не потребує, а найгірше – не шанує й сприймає взагалі за належне. Це найбільша біда українців в Україні та українців новоприбулих: вони часто поводяться так, ніби інші їм щось винні, щось зобов’язані… перепрошую за порівняння, як цигани коло оперного… Оце наставлення є найбільш згубним, бо хто захоче допомагати, якщо навіть мінімальної вдячності чи поваги нема? І неважливо чи допомогти тим, котрі там, чи тим, котрі щойно сюди прибули… Та й правда також у тому, що ті міхи грошей, які полилися в Україну після здобуття незалежності, зникли в невідомому напрямку, в невідомих кишенях, у нереалізованих проєктах… Скільки можна посилати гроші в чорну діру?
Після останніх повеней, від яких потерпала Україна, люди тут збирали гроші та речі на допомогу, але більше не посилали українським організаціям, вони знайшли волонтерів тут, котрі поїхали на місця й дивилися, кому та допомога потрібна. Навчилися.
Зрештою, дивлюся як із Євро-12 українців муштрують. Дуже правильно муштрують. Поки щось робите – маєте шанс, а припините – можемо все відібрати в кожну мить. І так з ними треба, бо інакше все буде волочитися й ніколи не скінчиться вічне створювання комітетів: комітет нагляду за процесом, комітет нагляду за комітетом, комітет нагляду за комітетом нагляду за комітетом… %)%)%)
І діяспора таки дуже різна. Як і самі українці в Україні. Одні – останню сорочку знімуть зі себе, аби тобі допомогти, а інші – останню здеруть з тебе…
Чекати ж допомоги в абстрактних справах чи чекати, що хтось щось зробить за тебе – справа марна.
травня 26, 2009 on 19:33 <<цитувати кавалок тексту!>>
О, іще одне. Кізонька має рацію, що тутешні люблять допомагати в тому, що буде видно, а не в абстракціях. Але воно й не дивно. Бо коли маса коштів пішла на невідомо-що, то люди стали мислити троха інакше. Тому стало дуже важко вибивати гроші на стипендії чи зарплати наприклад, або інші нематеріяльні проєкти.
травня 26, 2009 on 19:58 <<цитувати кавалок тексту!>>
Та бачте… найсумніше, що нам у першу чергу…
травня 26, 2009 on 20:21 <<цитувати кавалок тексту!>>
Це правда що деколи страшно давати грошi думаючи що вони не дойдуть до цiлi на яку саме тi грошi давались. Не то шо я там можу тисячi роздавати, зовсiм нi, але навiть тi $50-$100-$200 вiддати просто так, даром, коли кожна зарплата розписана на рiк вперед, не зовсiм хочеться. Може хтось розглядає ТАКУ допомогу як “подачки” i скаже що “подачки” їм не потрiбнi. Але подачка до подачки i буде бiльше нiж нiчого хiба нi?
Проте, останнiм часом моя допомога, хоча нажаль вже скоротилась цього року з розрахунком про поповнення сiм’ї (а доходи так i не поповнились) зводиться всетаки до допомоги хворим, бiдним, сиротам дiтям. Всiм не допоможу, я це знаю, але вiрю у приказку про “з миру по нитцi…”
I погоджуюсь з Шпилькою що нажаль органiзацiї повиннi заводити бюрократiю та всякi комiтети “по нагляду за комiтетами”. Може тодi буде дiло.
А ще, хочу сказати, вибачте менi правда за наступнi слова, але в Українi ще не так аж погано i страшно жити. Порiвняно з всякими Африками, брудненними азiатськими та латино-американськими країнами – Україна ще супер країна, де є все. Люди не живуть в хатках з гiлок та бруду i не сплять на сирiй землi. Я особисто, кожен раз як починаю себе жалiти, що того у мене нема, сього нема, задумуюсь що все що у мене є точно немає у мiльйонiв людей якi живуть в такiй бiднотi що менi навiть у кошмарi не снилось. Починаю хоч на деякий час шанувати те що у мене є
травня 26, 2009 on 21:05 <<цитувати кавалок тексту!>>
Кізонько, ти мене зле зрозуміла. Я якраз говорила, що безкінечні комітети й бюрократія – це вже пережитки. Їх треба мудро створювати, а не для того, щоби замести сліди зникнення коштів у не тих кишенях… Я то в світлі трохи інших подій говорила.
А от щодо створення комітетів, які би контролювали, куди гроші йдуть, то діяспорі треба конче мати такі комітети й лише своїх людей там. Тільки то тяжко, бо діяспора (як абстактне поняття, а не конкретні люди) любить, аби її цілювали в їдно місце, а деякі українці дуже добре це “мистецтво” освоїли…
травня 26, 2009 on 21:17 <<цитувати кавалок тексту!>>
поередній коментар мій
травня 26, 2009 on 21:56 <<цитувати кавалок тексту!>>
Я зрозумiла хiба шо оце. Що допомога має бути контрольована з сторони дiаспори самої. А лизання дупи, я теж згiдна. Я тому й перестала ходити до одної церкви, бо там полiтиканство та лизання дупи стало просто майже поруч з молитвою. Куди не повернешся наткнешся на чиюсь задницю.
травня 26, 2009 on 22:12 <<цитувати кавалок тексту!>>
пришпильно!
) 
)
)
краще про місцеві церкви, а точніше клуби шанувальників укрмови не згадувати.
із того, що дуполизам відкривають дороги, хоч ті дуполизи нігтя ламаного не вартують, ніколи дивуватися не перестану. але то справа тих, хто тим дуполизам довіряє. як собі постелять, так і виспляться.
)
травня 27, 2009 on 02:22 <<цитувати кавалок тексту!>>
добродії та добродійки, допомога не мусово має бути матеріяльною…
травня 27, 2009 on 10:38 <<цитувати кавалок тексту!>>
А нащо здалася від діаспори якась інша допомога, крім матеріальної?! Джипи жеруть немало, та й ходова на тих дорогах часто летить – ДАВАЙ ДОЛЯРИ!!!
З другого боку, вкраїнська діаспора – не єврейська. За такий час і такою чисельність не змогла собі бодай якого лобі вибороти. Про якусь політдопомогу мова йти тому не може.
травня 27, 2009 on 11:29 <<цитувати кавалок тексту!>>
А кому нафік треба від діаспори якась інша допомога, крім матеріальної?! Джипи тюнінгові жеруть немало, зваричі відкати знов підняли, та й ходова на тих дорогах часто летить – ДАВАЙ ДОЛЯРИ, мля!!!
З другого боку, вкраїнська діаспора – не єврейська. За ТАКИЙ тривалий час і ТАКОЮ чисельністю не спромоглася собі бодай якогось мінімального лобі вибороти. Про якусь суттєву політичну допомогу мова йти тому не може.
травня 27, 2009 on 14:50 <<цитувати кавалок тексту!>>
Українська діяспора мислить інакше, думаю. Не знаються вони на політиці. А от на відкриванні кредитових спілок знаються.
)
Ще якийсь час тому “український” центр Майкрософту знаходився в Москві, а завдяки українській діяспорі в Гамериці, такий центр нарешті з*явився в Києві. Коротше, що болить, про те і дбають.
травня 28, 2009 on 08:34 <<цитувати кавалок тексту!>>
What’s Up Bro?…
про яку допомогу йдеться , тобто, – кого-кому-навіщо ?
а головне, хто це вони “їм” ?
почасти випадки байдужості в діаспорі є, процент любові-нелюбові на око важко мені сьогодні визначити, мабуть залежить це від оточення дослідника, в мoєму – високий – любові. ненависть – сильне слово, найбільш вживане у стосунку до працівників львівської таможні разом з сильнішими російськими словосполученням творить картину поодиноких нелегких перетинів рідного кордону.
знаю кілька людей, що повернулися домів маючи докУменти й легальне світле капіталістичне життя. може й я колись належатиму до того числа….
лоббі українське теж є, що можуть, те й роблять. інтересно, що українському музеєві в Клівленді рівно ж як й учбовим закладам України допомагає членкиня українського лоббі у Вашінгтоні жидівка Марта Киптар.
П.С. і дідулька, про якого пише Кізонька , мій близький сусід й ходить в той сами продуктовий , що й я. здоровенний чолов”яга, але жиди йому віку вкорочують своїми ігрищами, шорт пабірай !
травня 28, 2009 on 08:37 <<цитувати кавалок тексту!>>
зустрічне питання.
а чим діяспора могла б допомогти ?
травня 28, 2009 on 08:39 <<цитувати кавалок тексту!>>
питаня паралельне: чому в мене різного кегля виклад думок ?
травня 28, 2009 on 12:52 <<цитувати кавалок тексту!>>
мені у таке не віриться, так само, як і в повернення пані лільки-шпильки, пана самойловича, КД тощо..
був такий шкільний міф: “діаспора нам допоможе, нас усі люблять, у нас потужна економіка та сильні заводи”…
травня 28, 2009 on 12:53 <<цитувати кавалок тексту!>>
інформуванням про Україну…
травня 28, 2009 on 12:54 <<цитувати кавалок тексту!>>
тобто?..
може ви маєте на увазі теги?..
травня 28, 2009 on 21:17 <<цитувати кавалок тексту!>>
А я нiколи i не казала що повернусь чи збираюсь повертатись. Я дуже сумнiваюсь що люди якi виїхали (чи яких вивезли) у дитячому чи пiдлiтковому вiцi повернуться назад назавжди. Ще трошки, i я вже тут проживу майже стiльки скiльки i дома вiд народження, так що вже буде важко менi особисто твердо казати де мiй, особисто, дiм, враховуючи що я тут створила життя i сiм’ю для себе, з тутешнiми правилами, спiльнотою iтд. Проте це не значить що я не хочу допомагати.
травня 28, 2009 on 21:21 <<цитувати кавалок тексту!>>
Що значить iнформуванням про Україну? Розказувати людям що така країна iснує? Це не є така гостра проблема, бо iнтелiгентнi люди знають де така країна є, хто вона i яку роль вiдiграє у певних полiтичних та економiчних питаннях. А на тупих людей яку навiть не знають яка столиця їхнього штату орiєнтуватись нема чого, вони були, є i будуть.
травня 28, 2009 on 22:39 <<цитувати кавалок тексту!>>
а дітиська взагалі сприйматимуть Україну, як якусь екзотику…
травня 28, 2009 on 23:51 <<цитувати кавалок тексту!>>
Тим бiльше що їхнiй батько теж має етнiчне корiння на яке теж треба зважати, всетаки вони половинка його також.
Доречi, про дiаспору iнших народiв. Чоловiковий дядько дуже переймався долею Вiрменiї i зiбрався її розбудовувати, якийсь завод хтiв там робити чи шо, познаходив iнвесторiв (це давно було, може рокiв 15 назад), грошi, iдеї iтд, його ж рiднi вiрмени його понадурювали, троха обiкрали, ну i звичайнi речi пов’язанi з крутiйством та дбанням про свою кишеню. На тому вся розбудова Вiрменiї з його сторони закiнчилась. А все починалось так iдейно, так патрiотично.
травня 29, 2009 on 00:46 <<цитувати кавалок тексту!>>
Ой пупер, пупер, радий би, але не так то легко в Тевтонії… До Америки важко поїхати, та простіше лишитися, до Німеції простіше поїхати, та важче лишитися…
Хіба можу пообіцяти, що я вас постараюся не підвести і намагатимусь любими шляхами залишитися.
травня 29, 2009 on 01:33 <<цитувати кавалок тексту!>>
може й мені кудись поїхати назавжди?
травня 29, 2009 on 12:00 <<цитувати кавалок тексту!>>
То поспішіть – чим раніше, тим краще.
Але ж ви несерйозно… )))
травня 29, 2009 on 16:03 <<цитувати кавалок тексту!>>
Легше може вирiшити залишитись, але нiяк не легше залишитись легально. Можна звичайно наробити собi пiдробних документiв, i так пробувати щось робити. Але коли у нас була облава в 2004-2005 роках на нелегалiв, ви собi навiть не уявляєте скiльки людей половили (особливо мексiканiв), перше засадили до тюрми на 6-12 мiс, а потiм з тюрми одразу на лiтак i додому, в наручниках. Я особисто знаю одного українця i одного росiянина яких отак сцапали, один попався на дорозi полiцаевi за збиту фару, другий пiшов мiняти свої права, i не повернулись вже додому. Кожен вiдсидiв по 6 мiс в тюрязi i потiм в кайданках додому, з мiшочком шмоток ( в основному труси, i зубна щiтка). Легально – так добре, нема шо сказати, правда важко, мабуть як i всюди. Але нелегально, я б не ризикувала. Хiба шо просто так, приїхати, пiдзаробити i назад, а назавжди нелегально ДУЖЕ ВАЖКО, i тепер навiть страшно.
травня 29, 2009 on 16:06 <<цитувати кавалок тексту!>>
в українців, яким я — хоч і частково, але є, — є така приказка “світ за очі”, отже це нам властиво…
поїду кудись до джунглів амазонки, туземців учити українських віршів: “на панщині пшеницю жала” чи “я єретик, я син народу”…
але спершу тре буде пояснити, що таке “панщина”, “пшениця” та “єретик”…
)
травня 29, 2009 on 16:07 <<цитувати кавалок тексту!>>
виграти зелену карту, одружитися?
травня 29, 2009 on 18:59 <<цитувати кавалок тексту!>>
i те i друге i ще третє – приїхати працювати i виробити зелену карту на пiдставi працi.
Багато євреїв виїхали i напевно ще виїжджають на пiдставах релiгiйного переслiдування – теж спосiб.
Я навiть чула сумашедшу iсторiю: Старша жiнка виграла зелену карту i виїхала. Дочка i зять, звичайно не пiдлягали як “дiти” нi по яким правилам, то вони зробили хiд конем. Зять одружився на тещi, приїхав до Гамерики, вона йому за 6 мiс зробила документи, ще вони пожили в зареєстрованому шлюбi 2 чи 3 роки, бо так треба для пiдтвердження карти, потiм розвод i тумбочка, i далi вiн вже женився на своїй жiнцi знов i її перетягнув сюди.
А недавно (2 роки назад) половили групу китайцiв чи в’єтнамцiв (забула точно хто) що практикували такий метод заробляння грошей
травня 29, 2009 on 21:44 <<цитувати кавалок тексту!>>
ой, клас……. )))))
травня 29, 2009 on 23:23 <<цитувати кавалок тексту!>>
Кізонько, ви про нелегалів говорите. Тут всьо ясно, без пояснень.
Я ж легальну основу мав на увазі.
червня 4, 2009 on 05:04 <<цитувати кавалок тексту!>>
інформуванням про Україну ось й допомагаю… в мене був такий один приїзд до Львова, коли я хотіла залишитися серйозно. 3 роки тому. й, – вірите, – справді знаю людей, які з американськими паспортами повернулись додому.
червня 4, 2009 on 16:52 <<цитувати кавалок тексту!>>
а що їх змусило, тобто чим вони керувалися?…
червня 9, 2009 on 06:55 <<цитувати кавалок тексту!>>
в усіх були свої причини.
хтось швидко зорієнтувався й зрозумів, що вдома він був на коні все ж таки… хтось втомився від самотності й знайшов близьку душу, яку переїзд в чужу країну не радував. хтось на хвилі ентузіазму відкривати свою компанію вже маючи досвід роботи закордоном. хтось – вмирати. хтось – доглядати батьків й просто жити на Батьківщині.
є такі, що поїхали рятувати дітей від злому. ( нещодавно одна юна дівчинка-українка кинулася з мосту . виїхала в інший штат й покінчила з тим усім. тут вони жили, в Клівленді…) не всі наші діти тут адаптовуються, маю на увазі тих, хто приїхав в 13-15 років.